Млинці

Ранок. Дзвінок.

– Привіт, вибач, що так рано, але дзвонили сусіди сім’ї Ващуків, якою ви опікуєтеся, що батьки вже другий тиждень п’ють. Діти в школу не ходять, батьків немає ні вдома, ні на роботі, мабуть там і їсти нічого...

Зіскакую з ліжка, намацую рукою тапки, жалюзі ще зачинені. А в голові думки, спогади. Накочуються хвилями і зволожують очі. Відганяю, одягаючись. Ставлю чайник, роблю кілька дзвінків. Відкриваю холодильник – не дуже весело, але стоїть пів банки малинового варення, яйця. Ще є мука. Поки закипає вода в чайнику, замішую млинці на соді, добавляю варення, родзинки. Кидаю на сковорідку, ростуть, добре. За пів години під’їжджає Богдан з Марійкою. Я сідаю в машину і котимось усі сільською вибоїстою дорогою. В машині пахне свіжою картоплею та млинцями. Машина гепає днищем по вибоїнах, скрипить, як старий корабель, що осів на рифах.

 

Спогади, знову… Вже не чую про що гомонять друзі, я вже в своєму селі. Мені десять, а я порядкую на кухні. Варю свій перший суп, мию посуд. Далі беруся за миття підлоги. Я не пам’ятаю коли її фарбували... Фарба лишилася тільки під столом і ще в кутках. Чорні дошки, обліплені брудом та соломою і запах корівника... Замочую якісь старі спортивні штани, що слугують шматкою, щедро змочую підлогу. Запах мокрих брудних дощок перебив запах свіжого супу... Пробую мити, не виходить. Знаходжу в шухляді старого серванта шпатель і починаю чистити, шкрябати по одній дошці. За дві години моя підлога біліла сухими чистими дошками, як палуба корабля. Я мию руки, накидаю собі супу, який пахне кропом і морквою, та сідаю за стіл. Їм, час від часу милуюся чистотою. Ідилію порушує грюкання вхідних дверей. На порозі п’яний вітчим, заходить, як завжди в брудних чоботах, не роззуваючись. Дивиться на мене і либиться тією дурнуватою посмішкою, як і кожен п’яний, коли намагається виглядати нормальним. В мене пропадає апетит. Я кидаюся на нього, хапаю руками за сорочку і виштовхую в під’їзд, він не втримує рівновагу і скочується зі сходів та опиняється між поверхами.

–Ти чого? Геть здуріла? Що я тобі зробив?

– Роззуватись треба! – випалюю тремтячим голосом, а далі не знаю що буде. Зі страхом очікую наслідків. Ховаюсь у своїй кімнаті.

 

Машина зупинилася, приїхали. Стара дерев’яна хата, захаращене подвір’я. Посеред нього стоїть перевернутий догори колесами велосипед. Під ним сидить хлопчик років десяти і викруткою колупає ланцюга.

– Привіт, ти сам вдома? – питаю.

– Сам, – сказав, навіть не глянувши на мене. Хлопець продовжував ремонт велосипеда, усім виглядом показуючи, що нас тут не чекали.

– А де батьки, брати та сестри? – питає Марійка.

– Батьки на роботі, сестри в школі, а брат у друга, – хлопець стискає губи, бере молоток і ним намагається розбити замок ланцюга.

– Гарний велосипед, ти сам його зібрав? – цікавлюся, бо сама люблю покататися.

– Сам, він ще не готовий, он ланцюга неправильно зчепив.

Хлопець вперше підіймає на мене очі, вони сині і дуже сумні. І злість, вона кривила хлопчині обличчя.

По подвір’ї скрізь валяються недопалки.

– А хто палить? – не витримує Марійка.

– Мама.

– А горілку п’є?

– П’є. – малий так стукнув молотком по викрутці, що ледь по пальцях не попав. Нижня губа почала зрадливо тремтіти.

– Не займай його, – кажу подрузі.

– Ти щось їв сьогодні? – питаю. Мовчить. Дістаємо лотки з їжею і ставимо на лавці.

– Поїж, доки тепле, тут картопля з тушонкою, млинці.

– Я не голодний, – ланцюг не піддається. Поряд підсів Богдан, узяв дерев’яний брусок, мовчки підклав під ланцюгом і коли хлопець вдарив, то замок нарешті відкрився. На брусок впала краплина, малий витер очі рукавом, розмазавши мастило з рук по щоках.

 

– Вчителька казала, що ти матюкаєшся, то правда? – ніяк не вгавала Марійка.

Хлопець мовчав.

– Тебе не ображають в школі? – питаю.

– Нє... – губи стиснулись сильніше, він навіть потилицею докоряв нам.

– Ну бувай.

Сіли в машину і вже від’їхавши трохи я побачила в дзеркало заднього виду, як малий замащеними руками швидкими рухами закидає до рота млинці.

 

Машину кидає, а я продовжую пригадувати свій перший суп і сімейний бунт. Вітчим нажалівся матері, і мені ввечері перепало за погану поведінку. Підлога швидко набула свого звичного вигляду, а в мені почала накопичуватися злість, як в того малого.

 

Підлітки… Складно, важко. Особливо, коли вони ростуть у важких умовах. Не дорікайте їм ніколи, не вчіть, як треба жити. Ставтеся до них, як до дорослих. Не питайте, чи хочуть їсти, просто залиште пакунок. Вони ображені, горді та злі. Якщо маєте таких сусідів чи знайомих, поможіть їм, але не тільки речами чи їжею. Поможіть з уроками, роботою. І тоді менше буде злості, злочинів і самогубств.

Таня Вілігурська